Саме в найважчі доленосні часи, як зараз, коли йдеться про майбутнє української нації, існування нашої незалежної, вільної та демократичної держави, свідомі співвітчизники активно боронять неньку-Україну на всіх фронтах, сприяють перемозі над ворогом, надихають власним прикладом оточуючих. Підтвердження цьому — історія однієї харків’янки.
Як човен назвеш…
Олена Передерій зізнається, що десять років тому опинилася в надскрутній ситуації — її маленький бізнес луснув, зі своєю семирічною донечкою Марією вона залишилася наодинці з купою проблем, без грошей та підтримки.
Довелося знов починати з нуля: спочатку найманою працівницею в салоні краси, доводити професійне вміння та здійматися по кар’єрній драбині, вдосконалювати організаторські здібності. Щойно налагодилось із діяльністю в улюбленій сфері, як водночас запанувало і таке омріяне родинне коло вже разом із коханим чоловіком. Відтак із часом, використавши слушну нагоду, започаткувала в середмісті Харкова власну студію з манікюру та педикюру з промовистим ніком «Олена Фартова».
Осатанілі «визволителі»…
— До початку повномасштабної війни все було добре в нашій сім’ї — раділи життю та були сповнені райдужних планів, насамперед пов’язаних із вихованням вже трьох діточок, — сумно згадує щасливе минуле пані Олена. — Жахіття на рідній Салтівці, де я живу, розпочалися відразу — найбільший мікрорайон в Україні з населенням 400 тисяч жителів ворог буквально знищує щодня, руйнує все підряд. Особисто декілька разів ризикувала життям, мимоволі перебуваючи у гарячих точках, не можу навіть спокійно згадувати, як під уламками евакуювалися з дванадцятого поверху рідної домівки в більш безпечне місце. Величезна Салтівка спустошена, розтрощена, а ті, хто залишилися, ховаються в метро та підвалах і бачити таку гнітючу картину просто неможливо…
Отже подружжя Передерій перебралося до знайомих, діти евакуйовані далеко за межі рідного міста, відтак звичний мирний уклад життя геть перекреслений, як бути далі?
Не опускати руки
Пані Олена зізнається, що певний час не могла вийти з шокового стану, їй здавалося, що все навколо рухнуло й безповоротно потьмяніло. Але раптовий дзвінок однієї з клієнток, що проживає в передмісті мегаполісу, суттєво вплинув на настрій, адже про неї не забули та більше — ладні здалеку дістатися аби отримати такі звичайні у мирний час послуги! Тож життя триває й необхідно пристосовуватися до реалій. Отак поступово налагодила зв’язок з іншими клієнтками та при нагоді, за попередньою домовленістю, продовжує їх обслуговувати в студії. До того ж наразі це єдиний дохід сімейства та можливість виживати лихої години. Від гуманітарної допомоги подружжя Передерій категорично відмовляється, бо вважає, що поруч знаходяться ті, хто більше потребує матеріальної підтримки.
Зможу більше!
Оговтавшись від гнітючого стану, Олена зрозуміла, що ладна особисто зробити для перемоги над рашистами дещо більше, аби повернути бажаний звичний ритм рідного міста. Поділилася планами і радо відчула не лише підтримку рідних, а також схвальні відгуки від кількох клієнток стосовно пропозиції стати волонтеркою й активно занурилася до нової діяльності. Після ретельного аналізу познайомилась із особовим складом одного з підрозділів ЗСУ, дізналась про найнагальніші потреби бійців. Потім заохотила до благодійництва підписників у соцмережах і справа пішла. Вже за перший місяць зібрано понад 60 тисяч гривень, придбані та передані захисникам два дрони, цифровий монокулятор нічного бачення, білизна та гігієнічні набори, реалізовано декілька індивідуальних замовлень.
— Разом із однодумцями робимо лише перші кроки в новій справі, але впевнені, що продовжуватимемо її задля скорішої перемоги над ворогом. Тут найважливіше — взаємодовіра та порядність, адже клята війна змусила всіх українців суттєво затягнути паски і тому добровільно зібрані кошти мусять витрачатися винятково за призначенням, за абсолютно прозорим механізмом. Чудово, що до нашої благодійної справи долучилися вже навіть харків’яни, які перебувають наразі за кордоном, отже сподіваємось діяти значно масштабніше та суттєвіше допомагати відважним воїнам на фронті нещадно бити ворога.
В концтабір — ніколи, перемога за нами!
— Разом із чоловіком, який, до речі, активно виборював наше проєвропейське майбуття на Майдані в 2014р., ми втратили щойно збудований затишний будинок у селі Тишки біля Харкова, окупованого рашистами з перших днів війни, — гірко констатує одна із провідних учасниць цього волонтерського проєкту Валентина Захарченко. — Виїжджали з чотирма дітьми під дулами автоматів нелюдів, що вщент зруйнували нині вже звільнений населений пункт та замордували багатьох земляків, і відтоді поклялися зробити все можливе, аби допомогти відстояти незалежність, не потрапити знову вже до нинішнього російського концтабору. Тому без вагань робимо фінансовий внесок на допомогу бійцям, діятимемо так само й надалі, впевнені в нашій перемозі. Стає не по собі, коли, спілкуючись із родичами, що живуть зовсім поруч у Бєлгороді, чую від них, що нас, бачите, «визволяють»… Як потрібно зомбувати російське суспільство, від якого дистанціювався весь цивілізований світ, де авторитарний агресивний режим знищує свободу та демократію, аби підтримувати таку варварську агресію до миролюбного сусіднього, начебто «братнього» народу?!
— Я сама ще з початку окупації Криму розірвала всі зв’язки з росією, хоч деякий час проживала в Москві, звідки родом мій батько, — погоджується із подругою-клієнткою та однодумницею Олена Передерій. Хай би як, але північний божевільний сусід ще заплатить сповна за величезне горе, заподіяне нам — українцям. Адже неодмінно вистоїмо та відбудуємось, станемо сильнішими та заможнішими, бо разом, у святій правді — непереможні!
