Могутній лицар Батьківщини

Народився непересічний земляк на хуторі Вільховий Яр (нині селище Прелесне) Роганської територіальної громади 9 грудня 1863 року. З п’яти літ уже вмів читати, навчався в Харківському реальному училищі, де зблизився з народницькими гуртками. За поширення заборонених царським урядом видань був заарештований та провів кілька місяців в ув’язненні.

Особистим Євангелієм для Грінченка був «Кобзар» Шевченка. Вперше цю книгу хлопець прочитав у тринадцять років. Твори Шевченка надихнули його на віршування українською мовою, попри те, що в сімʼї розмовляли російською.

Суворі обставини змусили юнака дбати про шматок хліба й водночас, заощаджуючи на всьому, окрім книжок, захоплено займатися самоосвітою. Це дало змогу йому скласти іспити на звання народного вчителя при Харківському університеті. У 1893 році Борис розпочав освітньо-педагогічну діяльність у селі Введенське (з 1930 року — Введенка), нині селище Новопокровської територіальної громади Чугуївського району.

Згодом учителював на Сумщині, Катеринославщині та Донбасі, працював у губернських земствах Херсонщини та Чернігівщини й водночас багато писав, регулярно друкувався в журналах та альманах. А ще займався фольклорно-етнографічними, культурологічними, лінгвістичними дослідженнями, у його творчому доробку — нев’янучі проза, драматургія та поетичні збірки, публіцистика, наукові праці.

У 1902 році переїхав до Києва, де за дорученням «Громади» два роки разом із дружиною Марією Загірньою збирав матеріал для «Словаря українскої мови», який було видано в чотирьох томах.

У 1906–1909 роках очолював київську громадську організацію «Просвіта», за ініціативи Б. Грінченка та його однодумців тоді ж створено Всеукраїнську вчительську спілку, сам митець редагував журнал «Нова громада» й надзвичайно активно працював.

Знав Борис Грінченко німецьку й французьку мови, а пізніше опанував чеську, польську, студіював норвезьку. В останні роки вивчав італійську, навіть розпочав роботу над українсько-італійським словником.

Підірване сухотою здоров’я (наслідки харківського ув’язнення), а також ранні смерті доньки та онука різко загострили хворобу, тож він вимушено вирушив на лікування до Італії. 6 травня 1910 року видатний син українського народу помер в Оспедалетті (Італія), похований на Байковому кладовищі в Києві.

Різнобічний і надзвичайно плідний спадок обдарованої й талановитої особистості якнайкраще посприяв ґрунтовній систематизації української національної освіти, визначив наукові підходи та заклав основи організації процесу навчання, пріоритетні напрями на майбутнє. Тож маємо активно скористатися таким чудовим надбанням, плекати й збагачувати його, шанувати та радіти, щоразу звертаючись до могутньої постаті Бориса Грінченка.

Ім’я письменника й науковця увічнено в назві Київського столичного університету ім. Бориса Грінченка та низки навчальних закладів у інших регіонах. Також у Києві йому встановлено пам’ятник, на його честь названо село Грінченкове в Охтирському районі на Сумщині, в Олексіївці на Луганщині створено меморіально-літературний музей талановитого митця (нині на тимчасово окупованій території), у багатьох населених пунктах маємо вулиці імені Бориса Грінченка.

P.S. А як чудово було б увічнити пам’ять видатного українця  на теренах тієї ж Введенки, де він починав свій учительський шлях, інших населених пунктів Слобожанщини! Адже досі маємо ганебні назви вулиць — дворянську в Новопокровці (там розташована місцева селищна рада), старонікольську (там розмістилися місцеві можновладці), уланську, калмицьку, башкирську в Чугуєві. Були б лише розуміння та бажання вшановувати дійсно кращих синів та дочок України…